Комерційний космос: історія, плани, реальність


Освоєння космосу, що починалося в середині минулого століття як справа, насамперед, державного престижу, довгий час було вкрай витратним розвагою двох світових наддержав, які борються за першість у цій знаковій сфері, досягнення в області якої так легко распропагандировать і популяризувати. Однак очікувана як письменниками-фантастами, так і всієї світової громадськістю «космічна ера», з неодмінною колонізацією інших планет і міжзоряними перельотами, так і не настала: навіть для СРСР і США таке розширення космічної індустрії виявилося справою надзвичайно ризикованою і, в кінцевому рахунку, збитковою – так що і політ людини на Марс як події більш-менш близького майбутнього виглядає поки що вельми сумнівним. Але святе місце порожнє не буває: з розвитком технологій в цій справі з’явилися нові гравці, які потіснили великі держави, і нові можливості-пов’язані з чисто практичною і комерційною експлуатацією космічного простору. Окремі новини, присвячені цій темі, досить часто з’являються – але спробуємо описати і кілька більш загальну картину. Хочу пореомендувати почитати https://delo.ua/business/chastnyj-kosmos-vne-ssha-kak-ukrainec-maks-poljakov-razvivaet-in-345909/

Зрозуміло, що приватні корпорації, які виходять на арену підкорення космосу, переслідують інші цілі, ніж наддержави зразка 1960-х або навіть 1980-х років: місце гучних слів і показових подвигів займають бізнес-проекти – не такі гучні, але все ж по-своєму примітні. Вже в 2010 році приблизно третину від світових запусків космічних ракет (а саме – 23 випадки з 74-х) були справою рук приватних підприємців. При цьому історично першою і досі переважаючою галуззю комерційного освоєння космосу виявляється супутниковий зв’язок.

Перший випадок запуску в космос приватного апарату відноситься ще до грудня 1961 року: всього через кілька місяців після польоту Юрія Гагаріна (і через чотири роки після «Супутник-1») з Каліфорнії на низьку навколоземну орбіту був відправлений OSCAR I – аматорський радиоспутник. Правда, по суті своїй це була швидше іграшка, протягом трьох тижнів транслювала сигнал «HI». Зате зовсім скоро почалося і використання космічного простору в комерційних цілях: 10 липня 1962 року американські телекомунікаційні компанії AT&T Bell Telephone Laboratories виробили спільний запуск супутника під назвою Telstar 1 (від «telecommunications» і «star»), призначенням якого була трансатлантична передача телевізійного (і не тільки) сигналу. Крім тридцяти мільйонів доларів, витрачених на спорудження апарату і наземних станцій-приймачів (перш за все, американської, британської та французької), корпораціям довелося викласти ще 3 мільйони за договором з NASA за виведення супутника на орбіту. Запуск пройшов успішно, але із-за особливостей цієї самої орбіти вести трансляції супутник міг тільки протягом 20 хвилин з перервою на дві години до наступного витка.

Перший у світі публічний сеанс космічного телемовлення відбувся 23 липня 1962 року; заплановане вітання президента США Дж. Кеннеді не встигло до моменту трансляції, і дебютом космічного зв’язку став переданий через Атлантику фрагмент бейсбольного матчу. Трохи пізніше Telstar 1 транслював також телефонний дзвінок і дозволив синхронізувати час між Америкою і Британією з точністю до однієї мікросекунди. Прогнозований термін життя апарата повинен був скласти 10-15 років наполегливої боротьби з космічною радіацією, – проте всього через кілька місяців Telstar 1 пав жертвою радіації цілком земного походження. За злою іронією долі, супутник потрапив у зону дії наслідків випробування американської ж ядерної бомби Starfish Prime, відбувся всього за день до його власного запуску, і вперше замовк у листопаді того ж року, а остаточно – в лютому 1963-го (що не заважає йому досі залишатися на орбіті). За чотири місяці роботи Telstar 1 встиг передати більше чотирьохсот телефонних, телевізійних, телеграфних і факсових повідомлень, вказавши тим самим одне з найбільш перспективних напрямків комерційного освоєння космосу.

Один

Telstar – перший комерційний штучний супутник Землі

Зрозуміло, державні підприємства, такі як NASA, продовжували займатися супутниковим зв’язком паралельно з приватними корпораціями, а часто і в співпраці з ними. Так, компанія Говарда Хьюза Hughes Aircraft – а точніше, такі її підрозділи як Hughes Space and Communications Group і Hughes Space Systems Division, які стали чи не першим в історії приватним космічним підприємством, – розробляла серію експериментальних супутників Syncom, що здаються в оренду Міністерству оборони США. На відміну від Telstar, вони стали першими апаратами, що обертаються по геосинхронній орбіті – — тобто, залишаються нерухомими для земного спостерігача, а тому і забезпечують теоретично цілодобовий зв’язок. Що і довів на практиці Syncom 3, запущений 19 серпня 1964 року і через два місяці після цього успішно здійснив зі свого «стаціонарного місця» в районі Лінії зміни дати трансляцію Олімпійських ігор в Токіо на телеекрани північноамериканських глядачів.

Натхненна успіхом, Hughes Aircraft справила вже повністю власний супутник зв’язку Intelsat I для телекомунікаційної компанії COMSAT, запущений в квітні 1965-го і довів відчутність комерційної вигоди від цього напряму зароджувалася космічної індустрії. А тому не дивно, що експлуатація на навколоземній орбіті таких супутників, до яких незабаром додалися і метеорологічні станції, і супутникові телефони, – такі як дебютировавшее в 1997 році сімейство «Ірідіум» корпорації Iridium Communications, – продовжує користуватися популярністю. Та сама Hughes Space and Communications Company за даними на 2000 р., коли вона була придбана компанією Boeing, перейменували колишній підрозділ Хьюза в Boeing Satellite Development Center, сконструювала 40% всіх існуючих на той час ШСЗ. А з появою супутників надмалих форматів, таких, як CubeSat масою в кілька кілограм, – їх запуск став доступним не лише невеликим приватним організаціям, але навіть і, наприклад, середнім школам або просто окремим людям.

Два

Звична картина XXI століття: школярі в якості домашнього завдання запускають супутник («Гостя з майбутнього», 1984 р.)

Правда, запуск сотень супутників, при всій їх комерційної вигідності, важко назвати особливо видовищним і ефектним напрямком освоєння космосу приватними компаніями та особами, на відміну від іншої сфери цього заняття: космічного туризму. Саме для перетворення суборбитального і навіть орбітального простору в популярне місце для подорожей були створені такі відомі компанії як каліфорнійська XCOR Aerospace (1999 р.) або Virgin Galactic Річарда Бренсона (2004 р.). Правда, успіх у цій галузі туріндустрії поки що супроводжував тільки компанії Space Adventures Ерік Андерсена, заснованої в 1998 р. у Вірджинії (і зобов’язана цим успіхом не в останню чергу тісною співпрацею з російським і європейським космічними агентствами). Починаючи з Денніса Тіто в 2001 році і закінчуючи канадцем Гі Лаліберте в 2009-му, в космос за такою путівкою змогли полетіти всього сім чоловік (включаючи таких знаменитостей комп’ютерної індустрії як Марк Шаттлворт і Річард Гарриотт) – заплатили за приблизно 10-12 днів перебування в невагомості від 20 до 40 мільйонів доларів.

Три

Майкл Шаттлворт-другий з семи космічних туристів

Ясна річ, що масовим і популярним таку галузь космічної індустрії назвати складно – та й відсутність новин за останні сім років навіває на не найрадісніші думки. Втім, Space Adventures раніше рекламують свої послуги всім бажаючим, скромно замовчуючи при цьому про такі дрібниці як поточні ціни на путівки. У інших потенційних гравців цієї галузі ринку справи йдуть не менш туманно. XCOR Aerospace вже чимало років намагається реалізувати проект власного суборбитального корабля Lynx: дата першого польоту, запланованого було на 2010 рік, зрушила спочатку на 2012-й, потім на 2013-й, а 2015-й… 31 травня 2016-го було оголошено про скорочення значної частини персоналу компанії і про замороження проекту Lynx, з метою концентрації зусиль на створення ракетного двигуна. Зате веб-сайт XCOR також пропонує поки що ще всім бажаючим забронювати квиток на космічний політ; за даними на 2012-й рік цією пропозицією вже скористалися приблизно 175 осіб, що заплатили за 95 тис. доларів, – що все-таки набагато менше, ніж у конкурентів.

З цих останніх Virgin Galactic миготить в новинах куди частіше, та й попередніх замовлень на свої послуги набрала набагато більше – не менше 700 проданих квитків за значно більш значною ціною в 200-250 тис. дол. Перший політ був намічений на кінець 2009-го, а потім за традицією постійно переносився, поки сконструйований компанією апарат VSS Enterprise не розбився під час чергового випробування в жовтні 2014-го. Проте, Річард Бренсон рук не опускає-і, поряд зі звичними для себе чисто маркетинговими ходами, на зразок презентації модних льотних костюмів для пілотів майбутнього корабля, займається створенням нового апарату, VSS Unity. Як раз в поточному серпні планується завершити всі наземні випробування, але перші пробні польоти очікуються лише в кінці 2017-го. Про терміни ж хоча б зразкового початку комерційної експлуатації тепер вже розсудливо замовчується (до деякого невдоволення заплатили за квитки).